ПОЖА́РИЩЕ, а, с. Збільш. до пожа́р; велика пожежа. Довго воно [село] зеленіло, Поки люди з поля Пожарище не пустили Та не запалили Села того зеленого. Згоріло, зотліло (Шевч., II, 1963, 172); В очі йому вдарило сліпуче пожарище, нестерпне вогняне сяйво (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 26).
ПОЖАРИ́ЩЕ, а, с. Місце, де була пожежа; те, що лишилось після пожежі. В холодну ніч самотній мандрівець в глухім бору знайшов старе кострище: при місяці білів холодний попілець, чорніло вколо нього пожарище (Л. Укр., І, 1951, 282); Серед київських пожарищ і руїн.. важко було розшукати знайомий будинок (Жур., Вел. розмова, 1955, 97); * Образно. — Хіба довго можна так жити? Це ж не життя, а якесь пожарище (Шиян, Баланда, 1957, 145).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 770.