ПОЖА́РНИЙ, а, е.
1. Прикм. до пожа́р; // Признач. для гасіння пожежі. Траншеї заливало водою. Піхота вичерпувала її відрами, а мудриголови-мінометники притягли собі звідкись невеликий пожарний насос і викачували воду механічним способом (Гончар, III, 1959, 193).
2. у знач. ім. пожа́аний, ного, ч. Те саме, що пожа́рник. [Орест:] Підлітком я мав звичай.. бігати на пожар і там орудувати укупі з пожарними, лізучи у найбільший вогонь (Л. Укр., II, 1951, 28).
3. у знач. ім. пожа́рна, ної, ж., розм. Пожежна команда. Коли це де не взялася пожарна з того і з другого боку улиці і ну з двох труб кропити людей (Мирний, III, 1954, 287).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 770.