ПОЖИВЛЯ́ТИСЯ, я́юся, я́єшся, недок., ПОЖИВИ́ТИСЯ, живлю́ся, жи́вишся; мн. пожи́вляться; док., розм.
1. Мати з чого-небудь для себе якусь користь, вигоду; користуватися чим-небудь чужим. Біля них [рудень] росли і.. постачальники, торгівники, перекупники, дрібні урядовці — і просто обивателі, ладні поживлятися копійкою недбайливих до накопичення робітників (Досв., Вибр., 1959, 298); [Петро:] А які то християни, що і до церкви ходять, і десять раз на день моляться, а на думці — як би.. з кого більше проценту [процента] зідрати, чужу худобу посісти, чужим добром поживитися? (Мирний, V, 1955, 178); // Діставати для себе користь, вигоду за чужий рахунок. [Грицько:] А вам про мого [батька] й гріх би що на́криво казати; здається, ви немало й поживляєтесь від нього (Мирний, V, 1955, 154); [Двірник:] Ну, що, поживився у землячка? (Кроп., IV, 1959, 320); Думали німецькі імперіалісти.. поживитись на Україні, бо Центральна рада обіцяла дати їм за «допомогу» .. мільйони пудів заліза, вугілля, марганцю та іншого добра (Скл., Легенд. начдив, 1957, 25); Різні пройдисвіти нап’яли на себе релігійну личину з єдиною метою — поживитися за рахунок довірливих богомольців (Наука.., 6, 1959, 50).
2. Їсти, пити що-небудь; приймати їжу, корм. Мабуть, дома нічого їсти, так біга [дівчина] по чужим людях [по чужих людях] та й поживляється (Кв.-Осн., II, 1956, 74); Малому все було байдуже; аби поживився, виспався і скупався, він більше не бажав (Мак., Вибр., 1954, 279); Куди горобці летять, і він [горобчик] за ними; що вони знайдуть, то і він поживиться (Л. Укр., III, 1952, 483); // чим. Уживати що-небудь для їжі, живлення. — Від самого города нічого не їла. Шукала, шукала у вас на полиці, та не поживилася нічим (Л. Янов., І, 1959, 144); — Та що з того, не міг я [кіт] поживитися нею [ковбасою], бо камінь тяжкий (Фр., IV, 1950, 82).
3. Живитися (у 1 знач.) якийсь час. А заробітчани раді такі! Думка: хоч тиждень усмак поживляться, попоїдять м’яса (Мирний, І, 1949, 225).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 774.