ПОЖИЛЕ́ЦЬ, льця́, ч.
1. Те саме, що жиле́ць 1; мешканець. З кожного подвір’я виглядали цілими сім’ями пожильці (Гончар, III, 1959, 91); Знайоме парадне, сходи, двері з довгим списком пожильців, де проти кожного прізвища цифра — скільки йому дзвонити (Дмит., Розлука, 1957, 210); // Той, хто наймає у кого-небудь квартиру; квартирант. — А дітей у вас, певно, з десятеро. Я не приймаю до себе на квартиру пожильців з дітьми (Н.-Лев., І, 1956, 597); Обладнав [Стійвода] собі в будинку правління кімнату.. і, щоб було веселіше, взяв собі в пожильці Громського (Земляк, Гнівний Стратіон, 1960, 389).
2. розм. Те саме, що жи́тель. Є мало міст, що так би їх пожильці Любили, як чудовий і суворий.. Ленінград! (Рильський, II, 1956, 178).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 775.