ПОЗВА́ТИ, позву́, позве́ш, док., перех. Голосом, жестом попросити кого-небудь наблизитися, підійти, обізватися; покликати. Я йшов і оглянувся — чи хтось мене позвав? (Тич., І, 1957, 282); З сільради гукнули імення якесь йому, Гнида позвав голосно (Головко, II, 1957, 159); Горпинка поворухнулась на лежанці, крізь сон позвала «мамо!» і знову міцно заснула (Донч., III, 1956, 12); // Запросити когось прийти, з’явитися куди-небудь з певною метою. Чорт біса пізнав та й на бал позвав (Номис, 1864, № 7959); Позвав [Наум] панотця, той аж здивувавсь, що така здорова дівка, у три дні, як занедужала, а вже й на божій дорозі (Кв.-Осн., II, 1956, 84); [Бабуся:] На обід ти [Песик] всіх позвав? Запросив ти Півня чемно? (Олесь, Вибр., 1958, 488).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 806.