ПО́ЗИЧКА, и, ж.
1. Дія за знач. позича́ти, пози́чити. Був голосок, та позички з’їли! (Номис, 1864, № 12454); — Що я йому, хатня робітниця, бігати по хліб? «Позичте» — добрі мені позички, щодня (Кач., II, 1958, 20); // Фінансова операція надання або одержання грошей на певних умовах. Услід за купівлею товарів на гроші з’явилася грошова позичка.. (Енгельс, Походж. сім’ї.., 1948, 129).
2. Те, що взяте або дане в борг. Свого часу, як пригадав я собі тепер блискавкою, споминала мені мати про якусь позичку (Коб., III, 1956, 214); На весну зовсім у селянина не стало хліба. Тижнів зо три позичками жили, а тепер уже хто його знає, як і жити — ніхто й позичати не став (Гр., І, 1963, 249); З грошових надходжень колгосп щороку виплачує прибутковий та інші податки і збори, страхові платежі і повертає грошові позички, одержані від банків (Колг. енц., II, 1956, 424).
◊ Загруза́ти (загру́знути, загру́зти) в (у) по́зичках див. загруза́ти; У по́зичку [бра́ти, взя́ти, дава́ти, да́ти і т. ін.] — у борг, з умовою повернення (брати, взяти, давати, дати і т. ін.). Роздавав [Тихін], нехай вже свій [хліб], усім даром; а то вже і купований, що вже знаємо, що іменно по дорогій ціні купував, і той роздає без грошей, ніби у позичку… (Кв.-Осн., II, 1956, 136); Дає [Кіндрат Комар] в позичку хлібця пуд, просить повернути два (Ковінька, Кутя.., 1960, 26).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 816.