ПОКАРА́ТИ, а́ю, а́єш, док., перех. Накласти кару за який-небудь злочин, якусь провину і т. ін. Недолю співаю козацького краю; Слухайте ж, щоб дітям потім розказать, Щоб і діти знали, внукам розказали, Як козаки шляхту тяжко покарали За те, що не вміла в добрі панувать (Шевч., І, 1963, 106); — Признавайся, хлопці, хто онуч не вміє намотувати, то зараз покажу. В поході за намуляну ногу неодмінно покарають (Трубл., І, 1955, 62); * Образно. Коли ж понуро обвисали потріскані крила [вітряків].., село розповзалося світ за очі, в ті краї, де безхліб’я не покарало землю і людей (Стельмах, І, 1962, 145); // Побити за якусь провину. Аліна.. неодмінно хотіла покарати Волю власною рукою (Ю. Янов., II, 1954, 89); Баба Христя, піднявши коромисло, урочисто наближалась до теляти з явним наміром суворо покарати злочинця (Донч., VI, 1957, 146); // Стратити, знищити, убити. [Настя (витягає ніж з-за пояса):] Пошли мені, боже, силу цим ножем покарати моїх проклятих ворогів (Н.-Лев., II, 1956, 442); [Гелена (оточена молодими вояками; раптом згорда):] Чоловіче! Ти справді хочеш покарать мене? (Л. Укр., II, 1951, 326).
Покара́ти на смерть — стратити, убити.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 16.