ПОКАЯ́ННЯ, я, с.
1. Добровільне визнання своєї провини; каяття з якогось приводу. — Ви в яких справах до воєнкома? — запитала дівчина, поглянувши на другі двері з написом «воєнком» . — Прийшов з покаянням. (Стельмах, II, 1962, 156).
2. церк. Визнання віруючим своїх гріхів перед священиком; сповідь. Як той вітру плач в камінні Поривав мене! мов стогін Грішних душ без покаяння (Л. Укр., IV, 1954, 181); — Помреш без покаяння? — спитав попик. — А я й не думаю вмирати (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 108).
3. У дореволюційній Росії — церковне покарання, яке полягало у примусовій і підконтрольній молитві.
$ Відпусти́ти на покая́ння ду́шу чию — залишити когось у спокої.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 18.