ПОКА́ЯТИСЯ, а́юся, а́єшся; наказ. сп. пока́йся; док.
1. Визнати свою провину, виявляючи жаль з приводу зробленого, того, що сталося, і т. ін. Чому ж би Роман не міг покаятись (Гр., II, 1963, 285); На справу Підіпригори Герус мав свій погляд: коли насправді він чесно покаявся — випустять (Стельмах, II, 1962, 227); // Вибачитися, перепросити кого-небудь. [Одарка:] Чому ж вона сама не прийде та не покається? [Грицько:] А хочеш? Це не довго… (Мирний, V, 1955, 237); Дуже добре, що я сьогодні ще когось побачу: тяжко скучив за нашими людьми… і ще мушу покаятися перед усіма, бо дуже завинив (М. Ю. Тарн., Незримий горизонт, 1962, 67); // Змінити свою поведінку, думку, погляд, визнаючи їх неслушними, відмовляючись від чогось, засуджуючи щось і т. ін. — А Лошаков сей бідовий! — одно дивується Рубець. — Який замолоду був, і на старості літ не покаявся (Мирний, III, 1954, 291); — Штраф уже маєш — не покаявся. На всі чотири сторони! (Головко, І, 1957, 333); — А може, Прохоре, вона покається, припинить зустрічі з Карпом… (Шиян, Баланда, 1957, 159).
2. Пошкодувати, пожалкувати за зробленим учинком. Тихозоров почав стріляти. Вистріляв усі патрони. І тут же жорстоко покаявся в цьому.. Тепер хлопець лишився в тайзі без зброї (Донч., II, 1956, 64); Минули дні, і він не покаявся, що так зробив (Петльов., Хотинці, 1949, 13).
3. церк. Признатися в гріхах на сповіді, побувати на сповіді. Ото покаялась я, пішла до церкви, найняла молебінь, поставила перед образом свічку та й заспокоїлась (Н.-Лев., III, 1956, 257); І ось я відчуваю, що ні покаятися, ані вдарити поклона я вже не можу… (Мик., Повісті.., 1956, 46); Після зачитання вироку до засудженого підійшов піп з хрестом і спитав, чи хоче він покаятись (Гжицький, Опришки, 1962, 179).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 18.