ПОКВО́ЛОМ, присл. Неквапливо, не поспішаючи, повагом, спроквола. Іде собі [Петро] покволом та й питає стрічного чоловіка: — А що се за весілля в нас скоїлось? (Вовчок, І, 1955, 25); І чується в тиші покволом Немов похоронний псалом: «Безщасне житейськеє море, Негод воно повне та бур» (Стар., Поет. тв., 1958, 161); В бідне серце мов закрадається вечір покволом, Тихо в серці, і жаль мені світу, і дня мені жаль (Рильський, II, 1960, 252).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 20.