ПОКЛО́ННИК, а, ч.
1. Той, хто поклоняється кому-, чому-небудь як божеству, вищій силі, святині. Для того вони взялися з таким завзятком [завзяттям] до будови читальні, бо їм здається, що вони тепер поклонники якоїсь нової віри (Март., Тв., 1954, 289); Йому ще не вірилось, що так безслідно загинуло чудо, і от щось навіть вночі жене його в оці місця, все надіється: а може, знову потягнуться поклонники до скитка (Стельмах, II, 1962, 341).
2. Прихильник кого-, чого-небудь; пристрасний любитель чого-небудь; шанувальник. Серед великих поклонників таланту Марії Костянтинівни [Заньковецької] знайшовся ентузіаст меценат Ф. П. Волик, який взяв на утримання цілий колектив театру Суслова (Минуле укр. театру, 1953, 118); Палкий поклонник Мусоргського, він [М. Донець] створив блискучі образи Досифея в «Хованщині» і царя Бориса в «Борисі Годунові» (Рильський, Веч. розмови, 1962, 62); Підполковник Зорін був палким поклонником мистецтва (Грим., Подробиці.., 1956, 91).
3. розм. Той, хто залицяється до дівчини, жінки. За оцим ось рогом підстеріг її знехтуваний поклонник і сказав, що вона розбила його серце (Ю. Янов., II, 1954, 65); Вона перша з сестер, хоч четверта з черги, почала одержувати любовні листи від поклонників, анонімні й за підписами (Вільде, Сестри.., 1958, 349); // Той, хто любить упадати за жінками.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 32.