ПОКОТИ́ТИ, очу́, о́тиш, док.
1. перех. Штовхаючи якийсь округлий предмет, примусити його котитися у певному напрямі; почати котити. Явдоха й узяла з чужої коробки паляницю, стала на сход [схід] сонця, тричі перехрестилась та й покотила паляницю навпаки сонця (Кв.-Осн., II, 1956, 11); Дівчина покотила до хати гарбуза, він покотив другого (Мушк., День.., 1967, 22); * У порівн. Щось глухо застугоніло, ніби покотили з гори пусту бочку (Тют., Вир, 1964, 274); // Примусити рухатися що-небудь, що має колеса. Батіжок свиснув, конячка натяглася і покотила візок (Н.-Лев., І, 1956, 91); Решетняк знов напружився, попхав, покотив з товаришами гармату далі (Гончар, Людина.., 1960, 157); // Штовхнувши, вдаривши, звалити з ніг. Як тріснув [баран] рогами, — Так старого [вовка] й покотив Догори ногами! (Рудан., Тв., 1959, 281); // перен., розм. Примусити відступити, швидко погнати (вороже військо і т. ін.). Кінний полк червоних із-за горба вихором налетів, порвав їх цеп, заплутав і степом покотив. Далі, далі… (Головко, І, 1957, 103); — Покотили Денікіна в море! — Розстріляли в тайзі Колчака! (Гонч., Вибр., 1959, 96).
◊ І (й) го́ри покоти́ти — справитися з найважчою роботою, найважчим завданням. [Один голос:] Коли б то Йван схаменувся Та з Дону вернувся! Я б ні об чім не тужила Й гори б покотила! (Укр. поети-романтики.., 1968, 450); — Чую, — засміялася весело мати, — чую та оце й думаю, що за такими синами та й гори покотити! (Головко, II, 1957, 289).
2. неперех., розм. Почати рухатися (про засоби пересування). Карета покотила в панський двір (Н.-Лев., II, 1956, 195); Поїзд свиснув і покотив далі, везучи резерви на південь (Кучер, Голод, 1961, 320); Автобус, випустивши клубок ядучого диму, повільно почав розвертатися — покотив з площі на вулицю (Дім., Ідол, 1961, 274); // Поїхати, відправитися куди-небудь на чомусь. Сказавши, аромат пустила [Венера], Васильки, м’яту і амбре, На хмарі в Пафос покотила (Котл., I, 1952, 212); Становий.. попрощався з Чіпкою.., сів на обивательські коні, покотив з Пісок (Мирний, II, 1954, 268); Мотоцикл рвонув, і Шурка покотив (Смолич, Світанок.., 1953, 672); // Піти, побігти куди-небудь; помчати. Діти.. знялися з місця і покотили вулицею (Коцюб., І, 1955, 131).
3. перех., розм. Повезти кого-небудь на чомусь. Покотити дитину в колясці.
4. перех. Почати пересувати, переміщати що-небудь (про течію, вітер і т. ін.). На край світа Билину море покотило Та й кинуло на чужині (Шевч., II, 1963, 233); Тумани покотив Вітер в ранок молодий (Ус., Вибр., 1948, 37); Осінь роздягне посадки,.. завійниця покотить мряку полями (Гончар, Тронка, 1963, 215); // Почати поширювати у просторі (звуки, запахи і т. ін.). * Образно. Далеко десь раптом постріл розлігся, й луна покотила його по байраках та горах (Стар., Облога.., 1961, 8); // перен., розм. Почати поширювати, розголошувати (чутки, вісті і т. ін.). Хтось натякнув на Кузьму, і громада вже підхопила, покотила по всьому вигону його неславу, закидала грязюкою його опорочене ім’я (Л. Янов., І, 1959, 304).
5. неперех., розм. Те саме, що покоти́тися 5. Маленька річечка, що так тихенько йшла, Заклекотіла, заревла І через греблю покотила (Греб., І, 1957, 70); Все те [їжа] збудило у Власова смак, аж слина в його покотила (Мирний, IV, 1955, 130).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 39.