ПОКОХА́ТИ, а́ю, а́єш, док., перех.
1. Відчути, виявити глибоку сердечну прихильність, потяг до особи іншої статі. — Западе дівці парубок в око, — не встережеться, як і покохає… (Мирний, I, 1949, 361); Де не піду я, всюди твій Розумний, любий погляд сяє, — Не думав сам я, що моє Серденько ще раз покохає (Л. Укр., IV, 1954, 106); У кого ще серце не вмерло, Тому покохати — це жить (Крим., Вибр., 1965, 277); // рідко. Відчути внутрішній потяг, схильність до кого-, чого-небудь, відданість комусь, чомусь. Покохав Андрій Семена, як рідного брата, як батька, як неньку… (Коцюб., І, 1955, 447); * Образно. До наших лав, до нас, хто зжився з боротьбою, хто сонце покохав і на верхів’я гір лише до нього йде й душею молодою вже бачить крізь віки його огнистий зір! (Сос., І, 1957, 53).
2. Дбайливо вирощувати, плекати кого-, що-небудь якийсь час. Батько, почастувавши тих сватів, подякували за ласку. — А дитина наша, — каже, — ще молоденька, нехай ми ще самі її покохаємо (Вовчок, І, 1955, 62).
3. рідко. Дбайливо доглядаючи, забезпечити ріст, розвиток кого-, чого-небудь; виплекати. Якби йому воля, то б він які роги покохав! (Номис, 1864, № 10208).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 41.