ПО́КРИК, у, ч.
1. Сильний, різкий звук голосу; крик. Тільки зрівнялись вони з засадою, як вихопився з кущів Марко і гукнув молодецьким покриком (Стор., І, 1957, 395); Юріштан… Мов демон кривавий, галайкає, й кричить, і покриком сим наганяє страх на усіх (Хотк., II, 1966, 291); // Раптовий, уривчастий крик; зойк. З хати почувся одчайдушний покрик породіллі, і стара кинулась туди, розуміючи, що саме її допомога там зараз найпотрібніша (Ле, Хмельницький, І, 1957, 16); Зненацька вона [Явдоха] скрикнула. Моторошно й сумно пролунав той покрик на тихій нічній околиці (Донч., III, 1956, 11); // Голосний крик, що виділяється із загального шуму. Ніч була темна, й мало було видно; звідкілясь доходив регіт, п’яні покрики, спів (Хотк., І, 1966, 118); // Крик, вигук, який передає сильне почуття, схвильованість. З десятків грудей вихопивсь радісний покрик (Коцюб., II, 1955, 132); // Голосний окрик, яким привертають до себе увагу. Дівчинка з останніх сил хрипко покликала на всю залу: — Мамо! — Цей покрик.. здався графським гостям дуже забавним (Донч., III, 1956, 19); // Звернений до кого-небудь різкий крик, що виражає застереження, наказ, погрозу і т. ін. Од сього покрику чоловік не сполохнувся; ..озирнувся він і хижо спідлоб’я глянув на січовика (Стор., І, 1957, 335); В салон-вагоні заворушиться занавіска, і сонний анархіст вигляне на перон. Потім хтось крикне хазяйським покриком (Ю. Янов., І, 1958, 173); // Характерні звуки, що їх видають різні тварини, птахи. [Микита:] Ех, Юрко! Що не кажи, а хороше все-таки жити на хуторі, коло землі… От наступить осінь: золоті фарби, журавлиний покрик у небі… Чудово! (Мам., Тв., 1962, 254).
2. рідко. Те саме, що за́клик. А тепер: розуму! праці! — тільки й чутно.. Хто зразу не перелякався того покрику та брався за діло, того захоплювало життя на свої бистрі хвилі (Мирний, II, 1954, 261).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 48.