ПОКУ́РЮВАТИ, юю, юєш, недок., перех. і без додатка. Тягти дим з цигарки, люльки і т. ін., не поспішаючи або час від часу. Начальник штабу, колишній учитель, спокійно покурюючи, вів тиху розмову із збудженим Павленком (Збан., Ліс. красуня, 1955, 55); Покурюючи, без діла сидять на ослоні, по лутках чоловіка з п’ять (Головко, І, 1957, 298).
Поку́рювати лю́льку (калья́н і т. ін.) — тягти дим із люльки, кальяну і т. ін., не поспішаючи або час від часу. Юнаяков сидить [у сідлі] рівно, як у м’якому кріслі, і покурює люльку (Гжицький, Чорне озеро, 1961, 241); Покурюючи люльку,.. отаман ішов та й ішов, і пана обозного криків не чув-таки (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 28); Поку́рювати тютю́н (самоса́д і т. ін.) — час від часу вживати для куріння тютюн, самосад і т. ін. — Гарний тютюнець покурює, вражий син (Вас., І, 1959, 349).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 56.