ПОКІ́С, ко́су, ч.
1. Смуга скошеної трави, збіжжя і т. ін. Недавно був ще сінокіс, І знов косар дзвенить косою, І знов трудящою рукою Кладе в житах новий покіс (Черн., Поезії, 1959, 161); Слухняна трава рівними покосами лягала по стрижених луках, — і скоро вся ділянка вкрилася, мов письменами якимись незрозумілими, зигзагами світло-зелених покосів (Хотк., І, 1966, 94); * Образно. Поставивши кулемет на розі двох великих вулиць, вони клали гайдамаків у покоси (Воскр., Героїка.., 1938, 30); Митрич стояв розгублений і все ще замислено длубав чорним пальцем у сивому покосі бороди (Панч., II, 1956, 73); * У порівн. Йому вподобались здорові сиві очі, що тихо сяли з-під довгих вій та широких, як покоси, русявих брів (Коцюб., І, 1955, 23); Врубувався він у ворожу гущину, як у ліс темний, і лягали нападники покосами (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 388).
2. Місце, де косять. [Син:] Вона [лука] одного доходу більше, ніж на двісті рублів у рік дає… Дванадцять десятин одного покосу (Мирний, V, 1955, 169); Юрба в’язальниць молодих Ішла з граблями на покоси (Щог., Поезії, 1958, 376).
Ста́ти на покі́с — почати косити. Йонька забрів із косою в густу траву і, поплювавши в руки, став на покіс (Тют., Вир, 1964, 230).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 26.