ПОЛА́ЯТИ, а́ю, а́єш, перех.
1. Док. до ла́яти1. Аби вас [Христю і Пріську] випхнути з села.. А випхнути треба, бо зовсім пропаде Хведір. Думав, як полаю — оханеться… Кий біс! (Мирний, III, 1954, 54); На цей раз зацікавило її, за що саме Артем отак полаяв Павлушу, отак уразив його й образив (Головко, II, 1957, 251); У розмовах ввічливий [Хома] і не лихослов. Ніколи не скаже: «Чорти б тебе взяли», а як захоче кого полаяти, говорить: «Хай йому тямиться» (Тют., Вир, 1964, 80).
2. док. Лаяти якийсь час. Так було тільки часом забуду, де що покладу: пані трохи мене полає та й перестане (Н.-Лев., III, 1956, 260); Зайшов [Єгор], як завше, на відкатку, постояв, дивлячись на шків, полаяв (трохи, для порядку) нерозторопних новачків (Уп., Вірші.., 1957, 197).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 61.