ПОЛЕ́ЖАТИ, жу, жиш, док.
1. Лежати якийсь час. По обіді отець Харитін любив полежати й навіть книжку почитати (Н.-Лев., III, 1956, 88); — Ми йому і те і се, а він полежить.. та знову на весь сарай: «Де мій екіпаж?..» (Гончар, IV, 1960, 36); Тане й тане мій Василько, як свічка. Полежав, похирів — та навесні й переставився (Вовчок, І, 1955, 278); Приїхали на другий день Оксенові брати, повезли у Зіньків, у лікарню. Полежав там Оксен два місяці (Тют., Вир, 1964, 22).
2. Лежати протягом певного часу, не розвиваючись, не просуваючись далі (про справу, рукопис і т. ін.). Поему скінчила, але виходить так, що їй ще полежати треба (Л. Укр., V, 1956, 173).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 64.