ПОЛКОВИ́Й, а́, е́. Прикм. до полк 1, 2, 4. Полковий писар щось до нас добирається і так і підгляда, щоб мокрим рядном на нас напасти (Кв.-Осн., II, 1956, 160); Знову — вже вдруге сьогодні — йому [Кобзареві] згадався полковий агітатор (Жур., Дорога.., 1948, 201); Вперше Миргород згадується в літописах, датованих XV століттям, як сотенне, а пізніше як полкове місто (Визначні місця Укр., 1958, 464); // Належний полкові. — Я саме переправляю через річку поранених і полкове майно, а ввечері і я рушатиму слідом (Ю. Янов., II, 1958, 221); — Для послів звелів запрягати угорських коней з полкової стайні (Рибак, Переясл. Рада, 1953, 72); // у знач. ім. полкови́й, во́го, ч., заст. Офіцер полку. Одного разу дожидали в нас полкових з міста (Вовчок, І, 1955, 109).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 86.