ПОМЕ́РКНУТИ і ПОМЕ́РКТИ, кну, кнеш, док.
1. Утратити яскравість, блиск; потьмяніти. Померкли мої стіни і меблі (Коцюб., II, 1955, 410); Всі дрібні [зорі] давно померкли, небо затягла сіра вуаль (Ю. Янов., І, 1958, 211); // Видатися менш яскравим. Від того гуркоту, здавалось, сонце померкло (Гжицький, Чорне озеро, 1961, 52); // Перестати світити, світитися; згаснути. Померкли спалахи, і довга ніч залягла над галичанською землею (Цюпа, Назустріч.., 1958, 150); Тільки бачила [Зоя] десь далеко попереду грайливе, сяюче марево… І ось те марево несподівано померкло (Хор., Незакінч. політ, 1960, 65); // Стати невиразним, неясним, нечітким. Померкли враз простори сині (Сос., II, 1958, 417); // безос. Потемніти. Зразу померкло, тінь прикрила усе (Мирний, І, 1959, 168); // Перестати існувати, зникнути. Померкло світло враз з-перед моїх очей… (Граб., І, 1959, 208).
◊ Світ поме́рк в мої́х (твої́х і т. ін.) оча́х- хтось опинився в стані, близькому до непритомності. Світ померк в моїх очах, здавалось, обвалилось небо, гуркоче громами (Цюпа, Три явори, 1958, 21).
2. перен. Утратити бадьорість, стати пригніченим. Тато, мама, всі дома як почули, що дієся [діється ], так і померкли з превеликого жалю (Фр., І, 1955, 68); // Стати сумним, похмурим (про очі, погляд і т. ін.). Потьмарився віщий розум з туги, і померк урочий погляд з горя (Л. Укр., І, 1951, 389); // Утратити ясність, гостроту, затьмаритися (про розум, свідомість, зір і т. ін.). Всі недавні мрії, такі радісні, принадні, раптом померкли, зів’яли (Ряб., Жайворонки, 1957, 130).
3. перен. Утратити силу, значення, важливість. Одне завдання померкло перед іншим.
Поме́ркнути в па́м’яті — забутися. Подвиг молодогвардійців ніколи не померкне в пам’яті народу (Веч. Київ, 24.I 1969, 2).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 116.