ПОМО́РГУВАТИ, ую, уєш, недок. Моргати злегка або час від часу. Антосьо піднявсь на ноги і стоїть ні живий ні мертвий; цензор вже поморгує, а учитель мовчки переглянув [зошит] і кинув в очі: — Лучче [краще] старайся! (Свидн., Люборацькі, 1955, 114); — Галю, сюди! Галю, мерщій сюди! — і покивує, і поморгує Івась (Мирний, IV, 1955, 96); Ще в світанковому повітрі ніщо не шерхне, ще зорі поморгують у.. небі.., а вже по хатах то тут, то там засвічуються каганці (Тют., Вир, 1964, 107).
Помо́ргувати ву́сами (у́сами, ву́сом і т. ін.) — рухати, ворушити вусами час від часу. А кіт знай хвостом помахує та усами поморгує, та що є духу нявчить (Кв.-Осн., II, 1956, 196); Яким Іванович Потопальський… посміхається, поморгує вусами, великою рукою збирає із колосочків жовтий пилок — красу польову (Збан., Сеспель, 1961, 220); Помо́ргувати очи́ма — раз у раз розкривати й закривати очі від подиву, розгубленості, ніяковості і т. ін. Дідусь не заперечував. Чухав тільки за вухом, біля лисини, поморгував сміхотливо очима (Збан., Мор. чайка, 1959, 27).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 133.