ПОМУ́ЧЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до пому́чити. Поніс Чіпка у Піски задурманену голову, ще дужче помучене серце (Мирний, II, 1954, 154); Біг [козак] із полону Десь від шляхти, помучений карами (Мал., Звенигора, 1959, 336); // у знач. прикм. — Діточки мої рідні, ручата нещасні, ноженята помучені, — залементувала стара (Стельмах, І, 1962, 209).
2. у знач. прикм. Який змучився, стомився, вибився із сил. Він задиханий, зморений, потомлений, помучений, пригорнувши її, не зміг довгенько придержати у своїх зомлілих руках (Вовчок, І, 1955, 362); Вугляр узяв у руки свій батіг і гейкнув на помучені коні (Фр., І, 1955, 50); // Який виражає втому, фізичні й моральні страждання. І дуже б багато вони сміялися й тішилися, коли б їм не мішало неньчине обличчя.. помучене та посмучене (Вовчок, І, 1955, 290); Снивсь мені образ твій, тихий, помучений (Граб., І, 1959, 321).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 137.