ПОНАХИЛЯ́ТИСЯ, я́ємося, я́єтеся, док. Нахилитися (про багатьох, багато чого-небудь). Рось тихо плине зеленою водою між високими кам’яними стінами, котрі ще трохи подекуди аж понахилялись, неначе заглядають в воду (Н.-Лев., І, 1956, 51); — Ходім, хлопче, з нами, — у нас тобі добре буде. Понахилялись [дівчата] близько до Щура, в лице зазирають (Вас., І, 1959, 231); Сливи понахилялися до самої землі важкими синіми кетягами, аж безлисте гілля тріщить (Кучер, Трудна любов, 1960, 78); // Зігнутися (про багатьох). Він лежить напружений, здивований, зляканий і починає розуміти, що він оглух і що він не може говорити, бо по обличчях людей, які понахилялися над ним, він бачить, що вони його не розуміють (Тют., Вир, 1964, 199); Попід стіною один за одним проходять, понахилявшися, Тригубенко і Мамай. І просто в двері (Головко, І, 1957, 319).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 155.