ПОНЕВІРЯ́ТИСЯ, я́юся, я́єшся, недок.
1. Терпіти труднощі, зазнавати мук, знущань. Нехай мене лучче [краще] понесуть на марах, ніж я маю поневірятись та терпіти од своїх дітей, од своєї рідні! (Н.-Лев., II, 1956, 21); Я сам родом з-під Дрогобича, разом з батьком давно ще подався в Америку на заробітки і з того часу поневіряюсь… (Цюпа, Назустріч.., 1958, 100); — О діти, діти! На буряки, пузатим служить, весь вік поневірятись по наймах… За що? (Кос., Новели, 1962, 13); * Образно. Тепер я на який час покинула перекладати, — нехай-но ще дещо своє покінчу, а то так бідне поневіряється (Л. Укр., V, 1956, 33).
2. ким, над ким, діал. Знущатися. Мало ще мною люди поневірялися, всю силу забрали, всю кров виссали, а тепер ще дитину оддай їм… Не дочекають… (Коцюб., II, 1955, 14); [Хвилимон (одпихає стражників):] Люде добрі, громадяне!.. Та доки ж поневірятиметься над нами всяка погань?.. (Кроп., IV, 1959, 308).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 156.