ПОНОЧІ́ТИ, і́є, недок., безос., розм. Темнішати з наступанням ночі. Я ліг коло куреня й не зоглядівся, як смеркало й поночіло, як зорі висипались на небі (Н.-Лев., V, 1966, 165); Зовсім поночіло, і біле тіло на чорній корі груші здавалося блідою плямою (Ле, Україна.., 1940, 252); День за днем просиджувала [Зоя] дома, у своїй кімнатці, і хіба зрідка, пізно увечері, коли зовсім поночіло, проходилась понад дворами (Хор., Незакінч. політ, 1960, 150).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 165.