ПОНУ́КУВАТИ, ую, уєш, недок.
1. перех. і неперех. Підганяючи тварину, нукати час від часу. Погонич тільки понукував, прицмокував до коняки (Гуц., Скупана.., 1965, 209).
2. перех. Схиляти, спрямовувати кого-небудь до певної дії, вчинку і т. ін. — Ти дивись-бо, що воно там робиться? — понукував його раз у раз Чорнота. — Бачиш, ляхи либонь назад повертають?.. (Кач., II, 1958, 417).
3. перех., до чого і без додатка. Бути поштовхом до якої-небудь дії, вияву чого-небудь; спонукати до чогось. Самотні і широкі поля, котрі якось тиснули душу самотою і німим мовчаннєм [мовчанням], понукували до розмови (Фр., VIII, 1952, 119).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 166.