ПОНУ́РЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до пону́рити. Вона чудна дівчина, мамо, вічно думками понурена (Коб., II, 1956, 310).
2. у знач. прикм. Опущений донизу (про голову, очі і т. ін.). На людей находив тяжкий сум від того дитячого плачу. Чоловіки йшли з понуреними головами, а жінки обтирали сльози (Кобр., Вибр., 1954, 154); Пан згорда здоровкається з людьми, і його вражають понурені насторожені очі (Стельмах, I, 1962, 354).
3. у знач. прикм. Який понурився. Поступово щось навіть схоже на співчуття прокидається в Яреська до них, до цих понурених і одурманених ворогів (Гончар, Таврія.., 1957, 355).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 166.