Слово "понурий" - пояснення

Словник: Словник української мови в 11 томах (СУМ-11)



Тлумачний он-лайн словник української мови «UA-BOOKS.com.ua» об’єднує слова та словосполучення з різних словників.

Слова і словополучення з словника - Словник української мови в 11 томах (СУМ-11)


ПОНУ́РИЙ, а, е.

1. З опущеною головою, поглядом; похилений. Хто ж то тії люде, Що понурі ходять, На високії будинки і очей не зводять? (П. Куліш, Вибр., 1969, 313); В гущині бур’яна кінь скаче без пана, Понурий, гризе удила (Кост., І, 1967, 49); Пішов [Микола] тією стежкою, якою гуляв не раз з дівчиною, пішов понурий, задивлений у землю, немов відшукуючи на ній загублений спокій (Гжицький, Вел. надії, 1963, 23); * Образно. Що ж пак тепер, серед простору — воленьки, Сумно манячиш ти [молодість], мовби приборкана, Бродиш самотно, шукаючи доленьки, Хора, підтята, понура, ухоркана? (Граб., I, 1959, 322).

2. Сумний, зажурений. Зроду бравий запорожець Ні сльозинки не пролив; А тепер стоїть понурий — Вид його затуманів (Щог., Поезії, 1958, 252); Я в піраміді. Холодні мури, таємне світло і саркофаг… Іду до нього, такий понурий, і раптом чую чиїсь слова (Сос., І, 1957, 317); Охрім сидів, скулений, накритий мішком, і нагадував монаха, якого витурили з монастиря за п’янку, — таке було в нього страдницьке обличчя і понурі очі (Тют., Вир, 1964, 84); // Похмурий. Привіз [батько] нам усім нові кожушанки. Дає Катрі — яке понуре його обличчя було і як трусилася рука даючи! (Вовчок, І, 1955, 227); У Жежері з’явився наймит — високий з жовто-тьмяним обличчям чоловік, який навівав на неї незрозумілий острах своїм понурим видом (Речм., Весн. грози, 1961, 70); // Мовчазний, непривітний. Постановив Кирило Тур на вікні каганчик, а сам зблизивсь до понурого в’язня. Той дивиться на його мовчки (П. Куліш, Вибр., 1969, 187); Петро Мартинчук, скутий з якимсь уже немолодим, понурим селянином, помітив Бронка і поманив вільною рукою до себе (Вільде, Сестри.., 1958, 272); // Який насупився; нахмурений. Понура шляхта, мов хорти, За двері вийшла (Шевч., І, 1963, 92); Один Охрім сновигав, понурий і сердитий, розшукуючи барок, який хлопці навмисне десь заховали (Тют., Вир, 1964, 87).

3. Невеселий, гнітючий. [Юда (з понурим жартом):] Так само продають їх [людей], як і все, як гуси, як худобу: поторгують і вдарять по руках. Ти ж думав, як? (Л. Укр., III, 1952, 141); Часом розповідав мені Сидір і казки, але завсіди якісь смішні, веселі, — а ніколи не говорив таких страшних та понурих, як мені звичайно говорено дома (Фр., IV, 1950, 466); Понура мовчанка залягла над товариством (Фр., VI, 1951, 16); Безнадійність Сумна, понура обгорне його, немов хмара осіння (Л. Укр., І, 1951, 22).

4. Позбавлений яскравих барв, темний, непривабливий. Як підійшла [Левантина] до цього, вночі такого понурого лісу, — обняв її страх (Гр., II, 1963, 292); Понурі стіни і склепіння Злорадо пнуться наді мною, Мов вороги (Фр., XIII, 1954, 145); Я знайшов тую високу понуру капличку (Земляк, Гнівний Стратіон, 1960, 11); Містина вся дика, таємнича, але не понура, — повна ніжної задумливої поліської краси (Л. Укр., III, 1952, 185); // Безрадісний, непривітний. Не світе вже промінь ясний. Тепер йому гріти несила: Приходе понура зима (Гр., І, 1963, 99); Літо непомітно згасало й надходила понура осінь (Козл., Пов. і опов., 1949, 90); // Похмурний (про погоду). Ранок зимний і понурий; Горі сходами ступає, Повертаючи з забави, Зла Ксантіппа (Фр., XIII, 1954, 420); День був понурий, зимний, і падав дощ (Коб., III, 1956, 263).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 166.