ПОНУ́РО. Присл. до пону́рий. Полонені брели мовчки, понуро, забовтавшись у росяних травах по пояс (Гончар, III, 1959, 433); — Мені нема в чому признаватися, — понуро відповідає Роман, а його обличчя береться темними тінями (Стельмах, І, 1962, 464); Темні скелі виглядали понуро (Коцюб., І, 1955, 397); Обід пройшов понуро.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 167.