ПОПЕЛИ́ЩЕ, а, с.
1. Місце, куди викидають попіл. — І таке придумали, на попелі буряки вирощувати! Всі попелища вже повигрібали Маріїні буряківниці (Цюпа, Назустріч.., 1958, 367).
2. Купа попелу. Тихо в гаї і в селищі, Спить ще оболонь, Вже погас у попелищі Наш нічний огонь (Фр., XIII, 1954, 179).
3. Спалена, зруйнована будівля, селище і т. ін. Як вона кляла.. ту фабрику! Як вона бажала, щоб огонь хоч з неба упав на неї і обернув у одно сіре попелище (Мирний, І, 1954, 228); У світлі ночі листопада на попелищах Сталінграда вступили раптом у борню мечі гарматного вогню (Уп., Вітчизна миру, 1951, 53); // перен. Що-небудь зруйноване, знищене. До війни в селі був колгосп.. Вороги рознесли все до цурки. В 1945 році його знову відновила біднота. Будувалися на попелищі (Бабляк, Вишн. сад, 1960, 52); На попелищі царської Росії зросла, як пишний сад, Радянська країна (Рильський, III, 1956, 143).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 184.