ПОПИХА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., розм.
1. перех. Те саме, що штовха́ти. Усі старалися серед натовпу зробити собі якнайбільше місця, незважаючи, що другі душилися, попихаючи один одного, з прокляттям на устах (Кобр., Вибр., 1954, 41); Одні тислися до стола, другі від стола, Євгенія попихали в стиску сюди і туди (Фр., VII, 1951, 325).
2. перех. Підштовхуючи, змушувати рухатися кого-, що-небудь. Тут було неглибоко, і ми попихали свої човники, упираючись веслами в дно (Досв., Вибр., 1959, 407); *У порівн. Христя спускається з гори. Та й слизька ж яка!.. Христя надержується, а її так і суне, наче хто попихає у спину… (Мирний, III, 1954, 242); // тільки 3 ос., перен. Спонукати до яких-небудь дій. Його тверда воля, ота стара руська упертість, усе наново попихала його в дорогу (Фр., II, 1950, 127).
3. неперех., ким, перен. Підпорядкувавши своїй волі, розпоряджатися ким-небудь. Громада пила Денисову горілку. П’яніючи, галасуючи, точачись і лаючись, вона забувала про те, що сама себе віддавала в попихачі кожному, хто хотів нею попихати… (Гр., II, 1963, 366); Князівська влада в Галичі була неміцною. І часто траплялося, що князями попихали бояри (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 71).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 199.