ПОПИ́ХКУВАТИ, ую, уєш, недок.
1. неперех. Пихкати час від часу. Ось і рефулер.. Злегка попихкує рудим димом труба (Донч., II, 1956, 83); Попихкуючи прокуреною люлькою, Петру повагом іде вулицею села (Чаб., Балкан. весна, 1960, 26); Над неозорими ланами попихкують димки (Грим., Незакінч. роман, 1962, 156).
2. перех., розм. Курити люльку, цигарку і т. ін., пихкаючи час від часу. Чіпка.. насвистує крізь зуби веселу пісню, попихкуючи люльку (Мирний, І, 1949, 328); [Xаритошка (подає люльку):] А ось і люлечка ваша. Попихкуйте, дідусю! (Мам., Тв., 1962, 397).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 199.