ПОПОКРИЧА́ТИ, чу́, чи́ш, док., розм. Кричати багато разів, тривалий час. [Трохим:] А вона [вчителька] другий раз і голосу не зведе… [Іван:] Авжеж, як попокричиш на тебе, то з голосу спадеш! (Григ., Вибр., 1959, 470); — Що вже попокричав, що попостогнав уві сні, так бодай і не згадувати… (Вишня, І, 1956, 77).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 216.