ПОПОЛО́ТИ, полю́, по́леш, док., перех.
1. Док. до поло́ти. — Ти б пополола бурячки, Галочко. А я вже й повиполювала (Барв., Опов.., 1902, 5); Вийшла мати з дітьми в поле: — Нуте, ручки молоді, як оцей льонок Пополем — пополуднуєм тоді (Тич., II, 1957, 231).
2. Полоти якийсь час. Держалась же Конониха за те життя, як борона за траву! Держалась за «те», .. щоб попоїсти хлібця чорного з сіллю; після пополоти на городі (Григ., Вибр., 1959, 324); — Ото як пополола колись на вгороді, щось у мене у попереці тріснуло, а тепер коле та й коле, так і штрика! Ох! (Вишня, І, 1956, 429).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 218.