ПОПОЛО́ХАТИ, аю, аєш, перех., розм. Док. до поло́хати. Горобців одшугав: як загуду-задзеленчу, так пополохаю так, що поуз перелітають садок наш (Вовчок, Вибр., 1937, 230); Іде обережно, як мисливець, котрий боїться пополохати звіра (Ю. Янов., IV, 1959, 52); * Образно. Не до смерті його бити, ні, а так — добре пополохати, щоб трохи полежав та почухався (Гр., II, 1963, 474).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 218.