ПОПРОГАНЯ́ТИ, я́ю, я́єш і рідко ПОПРОГО́НИТИ, ню, ниш, док., перех.
1. Прогнати, вигнати звідкись усіх або багатьох. — Колись як розсерджусь, то, без сорома казка, попроганяю з покоїв своїх тіточок та дядинок, — сказала Настуся (Н.-Лев., IV, 1956, 238); — Ловили хлопці вудочкою рибу біля Їза, а він їхав понад річкою і попроганяв малих рибалок (Гжицький, У світ.., 1960, 95); Звелів [пан] попрогонити матірок з двору (Мирний, II, 1954, 158); // Звільнити, вигнати з роботи. Він попрогонив усіх до одного, хто досі служив в економії, і почав порядкувати сам (Гр., II, 1963, 159).
2. перев. у сполуч. із сл. думки, спогади і т. ін., перен. Примусити себе перестати думати про щось, згадувати що-небудь.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 233.