ПОПРОСИ́ТИСЯ, ошу́ся, о́сишся, док.
1. Спитати дозволу кудись піти, зробити що-небудь. Попросилася [Маруся] лягти. Їй було зимно (Хотк., II, 1966, 172); Цього дня Максим не тренувався. Сам попросився: — Хочу подивитись на інших (Ткач, Арена, 1960, 132).
2. Попросити кого-небудь пустити до себе пожити, переночувати і т. ін. Попросився [каліка] зимувати До дяка у школу (Шевч., II, 1953, 55); — Чоловік поїхав собі далі, а я думаю: «зайду на хутір та, що бог дасть, попрошуся на ніч» (Н.-Лев., II, 1956, 109); Мати благала: — Марійко, ну ще трошки! Недалеко вже — он хутори. Попросимось ночувати… Ходім-бо! (Головко, І, 1957, 86); — А коби я у вас попросився на постій, хазяєчко? (Кучер, Прощай.., 1957, 201).
3. Попросити, щоб прийняли на якусь роботу, посаду або зарахували куди-небудь. — Хай до мене в підпасичі попроситься, візьму (Зар., На.. світі, 1967, 258).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 235.