ПО́ПРОСТУ, розм.
1. присл. Те саме, що по-про́стому. Яким постерегав [постерігав], що його й справді не розуміють слухачі, хотів говорити попросту, але якось не потрапляв (Н.-Лев., І, 1956, 194); Батланиха накрила була стіл чистим білим обрусом і заставила на нім попросту, та вкусно [смачно] приготований сільський обід (Фр., VIII, 1952, 171).
2. у знач. підсил. част. Просто; справді. — А де ж ти діла паляницю? Чи, може, в лісі хто одняв? Чи попросту — забула взяти? (Шевч., І, 1963, 318); Нас попросту обдурюють і без глузду грають з вогнем, що обхопив цілу Росію (Коцюб., III, 1956, 283); Слухала [Маруся] тої мови, як журкоту потоку, лиш іноді за-тримуючися увагою на оригінальнім якім звороті, на дивнім факті; здебільшого ж попросту не вдумувалася, не підкладала реального значення (Хотк., II, 1966, 118).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 236.