ПОПРІКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПОПРІКНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., перех., розм., рідко. Те саме, що докоря́ти. Він робив, коли можна було робити… Ніхто не має права… так, так, ніхто не має права його попрікнути… (Коцюб., II, 1955, 221); Завжди їй отак, не той, то інший попрікне. Тобі, мовляв, нічого — відмінниця, медаль одержиш, а з таким ключем можна які завгодно двері відкрити (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 5); // чим. Ставити що-небудь у докір комусь. [Семен:] Слухай же! Поки там що вдіємо, зоставайся ти у мене!.. [Микита(мов опечений):] У тебе? Щоб ти щодня попрікав мене шматком хліба! (Кроп., І, 1958, 115); // Нагадувати комусь про його давні провини. — Хто б смів Лиса попрікнути, Лапою його діткнути.., Тому цар язик із рота Вирізати повелить (Фр., XII, 1953, 48).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 231.