ПОПУ́ТАТИ, аю, аєш, док., перех.
1. Зв’язати, стягнути путами ноги коня (передні з однією задньою або тільки передні); стриножити. [Т р у б а й:] Попутай коней, най пасуться! Збрую І сідла поздіймай! (Фр., IX, 1952, 273); Спустилися [опришки] десь у лісок, попутали коні, полягали (Хотк., II, 1966, 238).
2. розм., рідко. Те саме, що поплу́тати. Отак і ти [Австрія] попутала народи, Всім давши зверхні вигляди свободи, Щоб о́дні одних гризли і душили (Фр., X, 1954, 167).
◊ Біс (лихи́й, лука́вий, нечи́стий і т. ін.) попу́тав кого — те саме, що Біс (лихи́й, лука́вий, нечи́стий і т. ін.) поплу́тав (див. поплу́тати). Гуменя того монастиря, де я була, казала: зробила ти гріх тяжкий.. То тебе, каже, лихий попутав (Мирний, І, 1954, 95); Левко похнюпився: — Був гріх, милостивий пане, в минулому році, попутав нечистий. А після того ні хворостинки дурно ми не взяли із вашого лісу (Стельмах, І, 1962, 97).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 242.