ПОПІ́В, по́ва, по́ве, розм. Прикм. до піп; належний попові. — Що ж, це похвально, батюшко, — здвигаючи плечем, не знає [Яків], що сказати, а на поповому обличчі одразу повеселішали вузькі очі й лісова грушка носа (Стельмах, Хліб.., 1962, 487); Та все ж силу злого перетерпіла дівчина аж до Жовтня за оту попову посмішку… (Крот., Сини.., 1948, 18); [Шметелюк:] Це як кому подобається. Хто любить попа, а хто попадю чи попову дочку (Мик., І, 1957, 230); — Я там у поповому дворі частувала всю громаду.., — говорила Кайдашиха (Н.-Лев., II, 1956, 316).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 200.