ПОПІЛЕ́ЦЬ, льцю́, ч. Зменш.-пестл. до по́піл 1. Легенький попілець, підхоплений силою вогню, злітав догори та розходився навколо (Коцюб., І, 1955, 219); * Образно. — Стара, та багато молодого жару маєш. — Був колись, та стухнув; тепер тільки попілець зостався! — зітхнувши, одказує Мар’я (Мирний, III, 1954, 238).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 206.