ПОРА́НИТИ, ню, ниш, док., перех.
1. Заподіяти рану (рани) кому-небудь. Настуся.. крутнулася по столовій, ніби хтось вистрелив в неї й поранив, влучивши в груди (Н.-Лев., IV, 1956, 248); Чи ж не трапляється часом на полі гострим серпочком поранити руку! (Л. Укр., III, 1952, 217); Глоба вистрілив, поранив вовка. Яскравими клюквинками бризнула на сніг вовча кров (Тулуб, В степу.., 1964, 218); * Образно. Чиясь жорстока рука безжально поранила берізку (Коз., Сальвія, 1959, 195); // безос. Під час нападу німецької авіації на госпіталь Шуру поранило (Гончар, III, 1959, 176).
2. перен. Завдати душевного болю, моральних страждань. Я і гадав, що своїми листами я Вас поранив ще гірше, а Ви затиснули зуби і не крикнули (Стеф., III, 1954, 238); — Ви мене, дорогий наш дядечку, вдруге поранили звісткою про Васю (Баш, На.. дорозі, 1967, 199).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 247.