ПОРИ́ВЧАСТИЙ, а, е.
1. Нерівномірний, з періодичним різким збільшенням сили й швидкості (про вітер); поривний. Налітав поривчастий вітер, за вікнами гойдалися й шуміли дерева (Шиян, Гроза.., 1956, 440); Вщухнув поривчастий вітер, і море безмежне окрила Тиша безвітряна (Гомер, Одіссея, перекл. Б. Тена, 1963, 107); // Який раптово посилюється, а тоді уривається, припиняється й виникає знов; уриваний, нерівний (про звуки, дихання і т. ін.). Перо все швидше й швидше снує на сіруватому папері ланцюг нерівних літер, думки, мов поривчасте гаряче дихання, рвуться крізь натовп поломеніючих слів (Кол., Терен.., 1959, 309); В хаті було тихо. Павло чув тільки поривчасте хропіння батька, та з другої кімнати до його слуху ледве долітало важке зітхання матері (Кир., Вибр., 1960, 327); // Дуже швидкий, стрімкий, навальний (про рух, процес і т. ін.). Хода її була швидка і поривчаста (Тют., Вир, 1964, 469); * Образно. В ліриці Первомайського 20-х років владно лунають мотиви невтомного, неспинного, навального й поривчастого руху вперед (Рад. літ-во, 5, 1968, 39).
2. Різкий, рвучкий (про рух, жест і т. ін.). Поет зробив поривчастий рух, але вона спинила його, хитнувши головою (Л. Укр., III, 1952, 696); Очі в нього сяяли, голос ламався, як крихкий лід на морозі, рухи стали поривчастими і безладними (Тют., Вир, 1964, 483); Рушниця сповзає у нього з плеча; поривчастим змахом він знову відводить її за спину (Вол., Наддн. висоти, 1953, 85).
3. перен. Схильний до захоплення, до бурхливого вияву своїх почуттів (про вдачу людини). Він знав її нервову, поривчасту вдачу (Н.-Лев., V, 1966, 253); Любила [стара] сина, але не могла не бачити, що для поривчастого й поетичного темпераменту Марусі треба би було іншого чоловіка: розумного, твердого і трошки романтичного (Хотк., II, 1966, 16).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 255.