ПОРИПІ́ТИ, плю́, пи́ш; мн. порипля́ть; док.
1. Рипіти якийсь час. Обидва [Шестірний і офіцер] знялися; порипіли чобітьми — і вийшли (Мирний, І, 1954, 355); Северин покрутився перед дзеркалом, поцмокав язиком, посвистів, порипів чобітьми, узяв гвинтівку на плече (Тют., Вир, 1964, 422).
2. розм. Піти, поїхати кудись, супроводжуючи свій рух рипінням. — Айда за ней [нею]!.. — І два.. москалики.. збили на потилицю кашкетики й підтюпцем порипіли в темряву за санками (Вас., І, 1959, 343).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 256.