ПОРИ́ТИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до пори́ти. Земля чорна копи́тами Поорана, поритая (Шевч., II, 1963, 390); Між голих горбів, поритих жовтими рівчаками, протікала вузенька, але глибока річка Пилявка (Панч, Гомон. Україна, 1954, 404); Лице його було порите глибокими шрамами (Фр., VI, 1951, 53); До бильців [билець] підійшов високий, сухорлявий, з поритим віспою обличчям полісмен (Ірчан, II, 1958, 96); // пори́то, безос. присудк. сл. Земле моя! Хто тільки не гуляв у ці часи лихоліття по твоїх неосяжних просторах! Вздовж і впоперек збито тебе копитами, порито важкими снарядами! (Гончар, II, 1959, 217).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 257.