ПО́РЧА, і, ж., розм.
1. Пошкодження, ушкодження, шкода. І що є у нас, хоч скотинка, хоч хлібець на току, худобинка у скриньці, так сьому так усе без порчі й бути? (Кв.-Осн., II, 1956, 22); Ховаючись, як злодій, ішов [Йонька] до комори, принюхувався, як лис до нори, чи нема якої порчі? (Тют., Вир, 1964, 431).
2. Вада. [Часник:] Тільки у нього завжди була одна порча і зараз є: дуже любить вихвалятися, такий хвалько (Корн., П’єси, 1947, 284).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 300.