ПОСА́ДНИК, а, ч.
1. іст. У Київській Русі — намісник князя. Старші дружинники [в Київській Русі] посилювали свій вплив на великокнязівську владу. З них складалася князівська рада — «дума». Великий князь призначав їх тисяцькими — воєводами — і посадниками — намісниками в окремі міста і землі (Іст. УРСР, І, 1953, 69); // У Новгороді XII-XV ст. та Пскові XIV-XVI ст. — виборний правитель з бояр. Віче гуло й вирувало, лад панував тільки в самій середині, на узвишші, де стояв посадник Коснятин (Загреб., Диво, 1968, 430); З середовища бояр віче обирало посадника, на якого було покладено загальне управління справами Новгородської землі (Іст. СРСР, І, 1957, 60); Псковичі вибирали на вічі власних посадників з-поміж псковських бояр (Іст. СРСР, І, 1956, 97); [Микита (гнівно):] Цей Коснятин, посадник Новгородський, В годину чорну князя врятував (Коч., П’єси, 1951, 14).
2. заст., рідко. Те саме, що поселе́нець. Увесь кордон заселено посадниками (Мартич, Друзі.., 1962, 316); [Романюка (висунувшись із вікна клубу, горлато звертається до хлопців):] Бачите, й пани цигани пожалували до нас!..Першими посадниками на нових землях будуть (Гончар, Партиз. іскра, 1958, 17).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 308.