ПОСЕЛЕ́НЕЦЬ, нця, ч.
1. Той, хто оселився у новому, необжитому місці. Заселялась Слобідська Україна в XVII ст. переважно вихідцями з Правобережної і Лівобережної України.. Серед поселенців Слобідської України були також російські селяни-втікачі (Іст. УРСР, І, 1953, 288); Поселенці копали землянки з малесенькими віконцями у широкий степ, займали розлогі ниви, в’їдалися в роботу (Хор., Ковила, 1960, 59); — У липні в тайзі достигає ягода: і морошка, і брусниця.. А в поселенців на вгородах картоплі можна накопати… (Донч., III, 1956, 81); // Той, хто вселився в нову квартиру, новий будинок і т. ін. В просторій кімнаті стояло дванадцять ліжок. Біля багатьох з них на новеньких тумбочках Микола помітив розкладені немудрі школярські речі. Значить, тут вже жили поселенці (Збан., Курил. о-ви, 1963, 85).
2. У дореволюційній Росії — той, кого заслано на поселення (у 3 знач.); засланець.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 314.