ПОСКРИ́ПУВАТИ, ую, уєш, недок. Раз у раз неголосно скрипіти, видавати скрипучі звуки. Бряжчать мережані ярма з терновими занозами, поскрипують нові чумацькі мажі, вкриті шкурами, закурені в далекій дорозі (Коцюб., І, 1955, 180); В кутку монотонно поскрипував цвіркун (Чаб., Балкан. весна, 1960, 35); Сніг під ногами поскрипував (Томч., Жменяки, 1964, 219); // чим. Викликати скрипіння, утворювати скрип чим-небудь. Колісник, ведучи під руку Наташку, поскрипував на увесь коридор своїми чобітьми (Мирний, III, 1954, 275); Не спав.. сусіда-політрук. Ночами йому, видно, гіршало, бо чути було, як він зітхає в темряві, стримуючи біль, поскрипує зубами (Гончар, III, 1959, 177); // безос. Був погожий вечір. Брав мороз. Під ногами поскрипувало (Грим., Кавалер.., 1955, 103).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 334.